Львовский дворец искусств отмечает 30-летие: неизменный главный художник Орест Скоп и история культурного наследия

«30 років проминули, як одна хвилина…» Львівський палац мистецтв святкує 30-річчя. Три десятиліття — ціла епоха, упродовж якої змінювалися виставкові тенденції, мистецькі покоління, формати культурних подій і саме місто 30-річчя — це свято не лише будівлі чи установи. Це свято мистецтва, людей, які його творили, і поколінь глядачів, для яких Палац мистецтв став невід'ємною частиною культурного Львова За тридцять років Палац мистецтв став одним із помітних культурних осередків Львова. Тут відбувалися виставки живопису, графіки, скульптури, декоративно-ужиткового мистецтва, фотографії, книжкові та мистецькі форуми, презентації й численні культурні заходи. Його зали бачили роботи знаних митців і перші експозиції тих, чиї імена згодом стали відомими широкій публіці. Та історію мистецького простору творять не лише стіни й події. За кожною виставкою стоять люди — ті, хто формує її образ, вибудовує експозицію, відчуває простір і допомагає творам заговорити до відвідувача. Особливе місце серед них належить Оресту Скопу — художнику, багаторічному керівникові мистецьких процесів Палацу. Упродовж усіх тридцяти років він залишався його незмінним головним художником. Це не просто професійний рядок у біографії чи посада. Тридцять років — достатній термін, щоб побачити, як разом із країною змінювалося мистецтво, а водночас — наскільки важливою є людина, здатна зберігати власне бачення і відповідальність перед культурою. Орест Скоп належить до покоління львівських митців, для яких мистецтво ніколи не обмежувалося лише майстернею. Його творчість, дослідницька робота та організаційна діяльність тісно пов’язані з українською культурною традицією. Як головний художник Палацу, він упродовж десятиліть відповідав за те, як виставковий простір зустрічає глядача, як співіснують у ньому різні мистецькі явища і яким постає сам Палац у культурному житті міста. За три десятиліття змінювалися експозиції, автори, техніки й мистецькі мови. Але незмінним було прагнення зробити Палац не просто місцем, де демонструють твори, а живим середовищем культури. Ювілей Палацу мистецтв — нагода озирнутися назад, але водночас і подивитися вперед. Адже тридцять років для культурної інституції — це не завершення певного етапу, а доказ її життєздатності. Палац продовжує збирати під одним дахом художників, глядачів, кураторів, колекціонерів, студентів і всіх, кому небайдуже мистецтво. І в цій тридцятирічній історії особливо символічною є постать Ореста Скопа. Три десятиліття — від першого дня роботи Палацу до його нинішнього ювілею — він залишався поруч із цим простором, формуючи його художнє обличчя. Палац мистецтв змінюється разом із часом. Проте його пам’ять складається з людей, виставок і зустрічей, які залишають слід у культурній історії Львова. Серед тих, хто стояв біля цієї історії всі тридцять років, — Орест Скоп, незмінний головний художник Палацу. — 30 років проминули, як одна хвилина, — розповів журналістці «ВЗ» Орест Скоп. — Все таке швидкоплинне… Окрім мене, досі працюють три працівники. Ми всі прийшли молодими, енергійними, мали неймовірні плани, бо хотілося якомога більше зробити. Перший директор Роман Наконечний був великим патріотом. Я гордий, що нам вдалося зробити Шевченкіану — поїздки у місця, що пов’язані з іменем Тараса Шевченка. Багато людей сприяли нам у втіленні цієї ідеї, навіть транспортом забезпечували. Ми об'їздили 9 тисяч км Україною, а також побували у петербурзі, Казахстані, Вільнюсі. А після цих поїздок ми створили у Палаці Шевченківську кімнату — невеликий музей Тараса Шевченка. Тоді він був єдиний на Західній Україні. Звісно, він є у Палаці й досі. Тобто це такий вагомий слід, який залишило у Палаці наше покоління. Ми тоді мріяли, що з цього музею буде створено великий літературний музей, і ми все для цього робили. Одеса і Київ мають такі літературні музеї, а у Львові немає. — Де мав бути той музей? — На вулиці Пекарській, де багато років діє спеціалізована школа для неповносправних дітей. Вже була постанова обласної ради, що ці особливі дітки навчатимуться у звичайних школах, а пам’ятку архітектури віддадуть під музей. Але з приходом іншої влади рішення було відмінено. А скільки письменників у нашому регіоні жили і творили свої прекрасні твори. Їх ніде не висвітлюють, і вони вже для дітей зникли як фактор. А так хтось би проводив у такому музеї екскурсії… — І вас це болить… — Болить. Це моє незакінчене життєве питання. Ми кілька років у Палаці робили кімнату-музей Шевченка, всі експонати з якої мріяли згодом передати в літературний музей. — У стінах Палацу народився Осінній салон «Високий Замок», медіапартнером якого усі роки була газета «Високий Замок»… — 27 років у стінах Палацу ми проводили Осінній салон. На жаль, торік він не відбувся у «рідному домі», тож не знаю, як буде цього року. Багато художників, які вперше тут виставляли свої роботи, на сьогодні є заслуженими і народними. Власне, у стінах Палацу митці починали свій творчий шлях у велике мистецтво. — То, мабуть, роботи учасників колишніх Осінніх салонів будуть виставлені для гостей? — Перша частина виставки, яку ми відкриваємо 28 серпня з нагоди 30-річчя Палацу, це твори з фондів Палацу. У фондах Палацу — понад 400 творів мистецтва, більшість з яких — переможці Осінніх салонів. Це наш доробок за 30 років! За браком місця ми виставили близько 80 робіт. — А що буде на другій частині виставки? — Твори працівників Палацу мистецтв — художників, які працювали і працюють в Палаці. Окрім моїх картин, представлено роботи Сергія Міхновського, Сашка Рося, Ольги Луковської, Олексія Косатого, який зараз боронить Україну, але мав би приїхати, а також Тараса Боровика, який працював у Палаці на самому початку, який виїхав до США, але переслав свої твори для цієї виставки. Родзинкою виставки буде альбом архітектора Василя Каменщика, який нам пощастило знайти, у якому він розповідає про Палац, будівельників та багато чого цікавого, пов’язаного з будівництвом Палацу мистецтв. За 30 років у Палаці мистецтв змінилося чотири директори. Водночас головний художник Орест Скоп залишається на своєму місці й досі — попри всі зміни керівництва та поколінь.