Арестованного в 1965 году диссидента Михаила Косова освободили из-за нехватки доказательств против Радио Свобода

Українська редакція Радіо Свобода почала мовити 16 серпня 1954 року, яке тоді мало назву Радіо Визволення. А громадський і політичний діяч, народний депутат п’яти скликань Михайло Косів, філолог за освітою, почав слухати передачі української редакції вже на початку1960-х років. За те, що в програмах Радіо Свобода прочитали його статті, був заарештований КДБ. Він не зміг через арешт у 1965 році захистити дисертацію про Івана Франка. У радянський час у Львові був президентом Клубу творчої молоді «Пролісок», який об’єднував шістдесятників, дисидентів Михайла та Богдана Горинів, Івана Геля, Ірину та Ігоря Калинців, чимало інших молодих людей, яких радянська влада звинуватила в антирадянській агітації і пропаганді й заарештувала. Михайло Косів працював над проєктами Декларації про державний суверенітет, був автором звернення до українського народу під час ГКЧП у серпні 1991 році, численних законів України. Усі ці історичні події Радіо Свобода висвітлювало. – Пане Косів, коли ви почали слухати Радіо Свобода? На якому радіоприймачі намагались впіймати голоси? – У той час не було транзисторів. Слухалось по такій дерев’яній великій «пачці». Але найпотужнішу, найширшу, найактуальнішу, найгострішу інформацію подавало Радіо Свобода Але таке радіо було одне чи два на все село. Тому люди збирались біля нього, щоб послухати богослужіння з Ватикану, проповіді українською мовою. З 1960 року я мешкав на квартирі у Львові. І там було радіо, по якому слухав програми «Голосу Америки», «Німецької хвилі», ВВС. Але найпотужнішу, найширшу, найактуальнішу, найгострішу інформацію подавало Радіо Свобода. У кримінальних кодексах і нормах Совєтського Союзу була навіть передбачена кримінальна відповідальність: «клєвєтнічєськоє ізмішлєніє, порочащіє совєтській государствєнний і обществєнний строй». І це ще була м'яка стаття. Бо в кримінальному кодексі УРСР була стаття 62 «Антирадянська агітація і пропаганда», згідно з якою можна було отримати від 6 місяців до 5-6 років. Урядові постанови про відзначення 150-ліття від дня народження Тараса Шевченка. Радянським органам треба було залучити до своєї структури Шевченка. Тому відзначення річниці робилося на дуже широкому державному рівні. Редактор тодішнього журналу «Жовтень» (нині «Дзвін») поет Ростислав Братунь попросив мене написати статтю до ювілею Шевченка. І я написав «Віч-на-віч з Кобзарем». Коли стояти віч-на-віч із Шевченком, то маємо зрозуміти, ким він був, засновником нормативної, сучасної української літературної мови. І це визнавалося совєтами. А я додав, що Шевченко був засновником української національної ідеї. Братунь якось поміж цензурою і «Облліту» поставив мою статтю у журнал. І вийшов тираж десь до 60 тисяч примірників. Але «Облліт» перевіряв сигнальний номер. І, звісно, не оминули увагою мою статтю. Негайно наказали вирізати сторінку, де було про Шевченка, як засновника національної ідеї. Ви собі можете уявити? З тих десятків тисяч примірників журналу вирізали сторінку?! – Як вони це робили? Через два місяці Радіо Свобода з Мюнхена зачитує в етері мою нецензуровану статтю – Це виглядало так: двоє сидять, один розгортає журнал на моїй сторнці, а другий ножицями то вирізає чи вириває. Але ж на цьому місці потрібно було щось вставити. Отож, вони надрукували одну сторінку без речення про національну ідею. І це вставляли в усі примірники. Але через два місяці Радіо Свобода з Мюнхена зачитує в етері мою нецензуровану статтю. Вона вийшла друком українською і в перекладі на німецьку в видавництві ОУН. – Ви про це дізнались саме з передачі Радіо Свобода? – Так. Почув з радіо. – Яким був вислід цього? Чи викликали в КДБ на розмову? Затримали співробітники КДБ у цивільному безпосередньо біля виходу з Львівського університету імені Івана Франка, заштовхали в автомобіль «Волга» – На розмову викликали Ростислава Братуня. Він здивовано відповів, а що ж там такого у змісті. Але вони запитували не про сам зміст статті, а їх цікавило, як вона потрапила на Захід. Якось Братунь викрутив ситуацію, що вирізали ж сторінки, а, може, хто і виніс. Пройшов час, мене не викликали і не рухали. Але у 1965 році я знову написав трактат «Перегук геніїв. Тарас Шевченко і Іван Франко в контексті України». Його знову ж друкує у Німеччині Слава Стецько і знову ж озвучують по Радіо Свобода. А цього вже було забагато. КДБ вирішив, що з цим треба вже щось робити, треба закінчувати. І не лише йшлося про мене. 24 серпня заарештовують Михайло і Богдана Горинів, а мене – 27 серпня 1965 року. Провели обшук у квартирі. Мене затримали співробітники КДБ у цивільному безпосередньо біля виходу з Львівського університету імені Івана Франка, заштовхали в автомобіль «Волга» і завезли до «Тюрми на Лонцького». Головна причина арешту була та, що мої статті друкує ОУН і озвучує Радіо Свобода. Їх цікавило, як я передав свої статті. – Вас звинуватили в «антирадянській агітації та пропаганді» через розповсюдження самвидаву. А за яких обставини звільнили у 1966 році? – Ростислав Братунь поїхав у Київ і з молодими авторами зі Спілки письменників пішов до Павла Тичини. А з Павлом Тичиною я раніше познайомився на семінарі молодих авторів в Ірпені. Я виступав зі своїм літературознавчим розслідуванням «Наука, публіцистика і белетристика у творчій практиці Івана Франка». Говорив про Івана Франка, Борислав, як він писав публіцистичні статті, а потім це перейшло в «Бориславські оповідання». – Це було ваше наукове дослідження, кандидатська дисертація, яку не встигли захистити через арешт. Те, що сам Павло Тичина попросив Шелеста, не могло залишитись повз увагою – Тичині сподобалась моя праця і він навіть зауважив, що так мав би працювати кожен письменник. Коли прийшов Братунь, назвав моє прізвище, то Павло Тичина відповів, що пам’ятає молодого хлопця, що це талановитий чоловік. Він звернувся до Шелеста ( Петро Шелест із 1963 до 1972 року обіймав посаду першого секретаря ЦК Комуністичної партії України – ред. ). і дав гарну мені характеристику, зауваживши, якщо я щось незаконне зробив, неправильне, то у Спілці письменників перевиховають. Те, що сам Павло Тичина попросив Шелеста, не могло залишитись повз увагою. І Шелест сконтактувався з головою республіканського комітету держбезпеки генералом Нікітченком. Сказав йому розібратися у цій ситуації і вирішити. Генерал Нікітченко особисто приїхав у Львів. Одного дня до мене у камеру прийшов охоронець, який нас виводив на допити, наказав одягнутися і слідувати за ним. На дворі була зима. На «Волзі» мене повезли у приміщення КДБ. Завели у кабінет львівського начальника на другому поверсі. Він повідомив, що зі мною говоритиме генерал Нікітченко. Це був шок, бо про що з хлопчиськом може говорити радянський генерал. Розмова була чітка. А саме, що органи знають, що я президент Клубу творчої молоді, читаю свої твори, прекрасні статті, але як так, що вони потрапили за кордон. Я відповів, що нічого не передавав. Почув, що в КДБ немає відомостей, що саме я переслав. Але ж вони туди потрапили, видані націоналістами, прочитані з етеру Радіо Свобода. Тому я, як вимагав генерал, маю виступити проти націоналістів і Радіо Свобода. Моя відповідь була чітка – не зроблю цього. І сказав, якщо є кримінальні справи проти мене, то відсиджу термін. Тобто, я не виступив проти Радіо Свобода і їм не вдалося мене намовити. – А що ж таки стало причиною, що вас звільнили з тюрми? – Але ж попросив Павло Тичина. Приїжджав генерал Нікітченко. Знайшли вихід. Я вже пробув мінімальний термін покарання, передбачений статтею 62 Кримінального кодексу України і, перебуваючи на свободі, не становитиму суспільної небезпеки. Ось за цією статтею мене й звільнили, до того ж був брак доказів. – І далі слухали Радіо Свобода. – І брав участь у виданні нелегального журналу «Український вісник» за редакцією В’ячеслава Чорновола. Не мав права публікувати свої твори. Embed Арештували, бо його текст звучав на Радіо Свобода: розмова з українським діячем Михайлом Косівим відео Радіо Свобода No media source currently available 0:00 0:15:37 0:00 Історія Радіо Свобода: 70 років у світлинах